Дистанційний працівник: особливості оформлення трудових відносин

Законодавством України чітко встановлено, що значення, де працює фахівець - за юридичною адресою компанії, в окремому підрозділі або у власній оселі – для юридичного оформлення трудових відносин немає.

online ludyЗа ст. 43 Конституції України кожна людина має право на працю, що передбачає можливість вільно обирати діяльність, якою він може заробляти. Водночас – працедавці зобов’язані забезпечити такому працівнику  належні, безпечні умови праці, а також заробітну плату, не нижчу, ніж встановлена законом.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення договору про роботу (ст. 2 КЗпП). Такий договір є угодою між працівником і роботодавцем, за якою фахівець має  виконувати роботу (передбачену договором) з дотриманням внутрішнього трудового розпорядку, а роботодавець -  має виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством та колективним договором (ст. 21).

При цьому, відповідно до ст. 29 КЗпП ще до початку роботи за трудовим договором, власник або уповноважений ним орган повинен:

- роз'яснити працівникові його права і обов'язки;

- поінформувати під розпис про умови праці;

- визначити фахівцю робоче місце та забезпечити необхідними для роботи матеріалами.

Так само, ст. 131 КЗпП вказує на те, що роботодавець має створити працівникам умови для нормальної роботи і забезпечення повного збереження довіреного їм майна. А ст. 141 КЗпП передбачає обов’язок працедавців правильно організувати роботу фахівців, забезпечувати трудову і виробничу дисципліну, уважно ставитися до запитів співробітників та покращувати умови їхньої праці.

Однак, у випадку  виконання роботи без прив’язки до офісу, здається недоречним правило про "підлягання внутрішньому трудовому розпорядкові", а також про контроль роботодавця за "виконанням дорученої працівникові праці особисто" (ст. 21 та 30 КЗпП).

Загалом, окреме нормативне регулювання питання роботи поза місцезнаходженням роботодавця в Україні практично відсутнє. Можна згадати хіба що Положення про умови праці надомників, затверджене ще Постановою Держкомпраці СРСР та Секретаріату ВЦРПС від 29.09.1981 р. № 275/17-99, яке закріплює право деяких категорій громадян працювати дистанційно (приміром, жінок-матерів дітей до 15 років, інвалідів чи пенсіонерів).

Водночас, у західних країнах вже давно діють нормативні положення, які регулюють питання дистанційної роботи. Це, зокрема, - Конвенція Міжнародної організації праці "Про надомну працю" № 177 (1996 р.), Конвенція Міжнародної організації праці "Про гідну працю домашніх працівників (фрілансерів)" № 189 (2011 р.), відповідні Рекомендації № 201 та Рамкова догода про телероботу від 23.05.2002. Ці документи поширюють на дистанційних співробітників дію всіх основних трудових стандартів, а також ряд інших гарантій: право на укладання письмового договору, регулювання тривалості робочого часу, заходи із забезпечення безпеки та гігієни праці, соціальні гарантії тощо.

До слова, жоден із цих документів досі не ратифікований в Україні, хоча існують видимі переваги такого співробітництва і для роботодавця: економія коштів на створення робочих місць, оптимізація людських ресурсів.

Таким чином, незалежно від того, де саме працює фахівець (в офісі чи вдома), обов’язково має бути укладений та належним чином оформлений трудовий договір з власником підприємства (уповноваженою особою). Як варіант – може бути укладений електронний договір або цивільно-правовий. Водночас, оскільки обов'язок створення робочого місця, умов і безпеки праці, а також відповідальність за їх невиконання нині покладається українським законодавством виключно на власника компанії, необхідне законодавче врегулювання даного питання, а саме порядку укладення трудового договору з дистанційними працівниками із усіма похідними особливостями (соціальна захищеність такого роду працівників та встановлення гарантій для роботодавців).